ДЕНЬ СОБОРНОСТІ УКРАЇНИ
День Соборності — свято України, яке відзначають щороку 22 січня в день проголошення Акту Злуки Української
Народної Республіки й Західноукраїнської
Народної Республіки, що відбулося в 1919 р.
Офіційно в Україні День
соборності відзначають з 1999
р.
Свято встановлено в Україні «…враховуючи велике політичне та історичне значення
об'єднання Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної
Республіки для утворення єдиної (соборної) української держави…»
згідно з Указом Президента України «Про День соборності
України» від 21 січня 1999 р.
№ 42/99.
У цей день також
прийнято згадувати іншу подію, яка відбулась рівно на рік раніше 22 січня 1918
р. - прийняття IV Універсалу УЦР,
яким проголошувалася повна незалежність УНР.
Віктора Януковича День Cоборності на офіційному рівні було
скасовано і натомість встановлено «День Соборності та Свободи України».
Однак 13 листопада 2014
р. указом Президента України Петра Порошенка свято було відновлено.
Історія свята
Початки ідеї соборності
Ідея соборності бере
свій початок від об'єднання давньоруських земель навколо князівського престолу
в Києві, а її філософське коріння сягає часів Візантії. Протягом віків її
практичним втіленням займались українські гетьмани Богдан Хмельницький,
Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Пилип Орлик. У XVIII — початку ХХ ст., коли українські
землі були поділені між сусідніми державами: Польщею,
Московією, Румунією, Австро - Угорщиною, ця ідея знайшла своє відображення у працях
найкращих вітчизняних мислителів, оскільки для боротьби за свої національні
інтереси Україні була вкрай важливою територіальна єдність.
Підготовка Акту злуки
У результаті ухвалення ІІІ-го Універсалу Української Центральної Ради 7 листопада 1917 р.
була проголошена Українська Народна Республіка, до складу
якої увійшло 9 українських губерній. Під впливом цих подій в жовтні 1918 р. у Львові
представники західноукраїнських політичних партій створили Українську Національну Раду, а 19 жовтня того ж року було проголошено утворення Західноукраїнської Народної Республіки.
Відтоді між урядами УНР
і ЗУНР
велися переговори про втілення ідеї соборності. 1 грудня 1918 р.
у Фастові
був підписаний «Передвступний договір» про об'єднання УНР і ЗУНР, у
якому було заявлено про непохитний намір в найкоротший строк створити єдину
державу. Восени 1918 р.
після перемоги революції в Австро - Угорській імперії, на уламках монархії
утворилися незалежні держави: Чехословацька Республіка, Королівство сербів, хорватів і
словенців, Польська Республіка, Австрійська Республіка, Угорщина, а також (як наслідок збройного повстання 1 листопада 1918
р. у Львові та інших містах цього краю) Західноукраїнська
Народна Республіка.
Уряд Західноукраїнської
Народної Республіки — Державний секретаріат — у своїй
зовнішній політиці під тиском народних мас та Української Галицької армії на перше місце
поставив питання державного об'єднання з Наддніпрянською Україною. Досягнення державного
об'єднання розглядалося, по-перше, як втілення в життя вікового прагнення
українського народу до державної єдності, а по-друге, як засіб об'єднати сили в
боротьбі проти зазіхання Польщі на українські землі.
Проте голова Української
Національної Ради Євген Петрушевич застерігав, що об'єднуватися з
гетьманською Україною на цьому етапі
недоцільно, бо в «14 пунктах», оголошених американським
президентом Вудро Вільсоном, народам Австро - Угорщини забезпечувалося право
самовизначення, а Росія в той час розглядалася як єдина держава. Отже, злука з
гетьманською Україною загрожувала б Східній Галичині також опинитися в складі
«єдиної Росії».
В умовах політичної і
дипломатичної ізоляції уряд Західноукраїнської Народної Республіки звернувся за
допомогою до демократичних утворень на східних землях України.
Зазбручанська
Українська національна рада надіслала до Києва свою делегацію для
переговорів із гетьманом Павлом Скоропадським. Після зміни влади
переговори велися з Директорією. Вже 1 грудня членами Ради державних секретарів ЗУНР
Лонгином Цегельським і Д. Левицьким у Фастові
було укладено «передвступний договір» з Директорією УНР про «злуку обох
українських держав в одну державну одиницю». 3 січня 1919
р. Українська
Національна Рада Західноукраїнської Народної Республіки у місті Станіславі схвалила закон про об'єднання
Західноукраїнської Народної Республіки з Наддніпрянською Українською Народною
Республікою в Народну Республіку. 21 січня 1919 р.
в Хусті
Всенародні збори ухвалили приєднати до Української Народної Республіки
Закарпаття. Наступного дня у Києві в
урочистостях з нагоди свята Злуки брала участь делегація — тридцять шість
чоловік — ЗУНР.
Проголошення злуки
Проголошення злуки було
призначено на 12:00 годину 22 січня 1919
р., тобто першу річницю проголошення четвертого універсалу про повну
незалежність України.
22 січня було проголошено всенародним і державним святом. День
видався погідний та гарний, з легким морозом. Київ був прикрашений
національними синьо - жовтими прапорами, гербами. О 9:00 годині
ранку в усіх церквах відправляли богослужіння.
Головні урочистості
проголошення злуки проходили на Софійській площі. При вході з вулиці
Володимирської на Софійську площу було зведено тріумфальну арку, прикрашену
старовинними гербами. Рівно о 12:00 годині розпочалася урочиста церемонія
проголошення Акта злуки. На масовому вічі посол Західноукраїнської Народної
Республіки Л. Цегельський передав грамоту Національної Ради «Про об'єднання
Західноукраїнської Народної Республіки з Великою Східною Україною» голові
Директорії Володимиру Винниченку.
Член Директорії Федір Швець урочисто зачитав Універсал
Директорії:
«…Віднині во єдино
зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України —
Галичина, Буковина, Закарпаття і Наддніпрянська Україна. Здійснилися віковічні
мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки
одна незалежна Українська Народна республіка. Віднині український народ
увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднати всі зусилля
своїх синів для створення нероздільної, незалежної української держави, на
добро і щастя українського народу.»
Після урочистого
проголошення злуки на Софійській площі відбувся молебень, а потім —
військовий парад під керівництвом полковника Івана Чмоли. Приймав парад
полковник Євген Коновалець.
22 січня 1919 р.
у Києві на Софійській площі відбулися урочисті збори, на
яких був проголошений Акт Злуки (об'єднання) українських земель, засвідчений
Універсалом про об'єднання УНР і ЗУНР в єдину Велику Україну. Ним
стверджувалось об'єднання двох тодішніх держав, що постали на уламках
Російської і Австро-Угорської імперій в єдину соборну Українську державу, яка
відтоді ставала гарантом загальнонаціональних інтересів українців. Століттями
розірваний український народ визволився з неволі і возз'єднався на своїй землі
в єдиній Українській державі.
Акт Злуки був глибоко
детермінований історично і спирався на споконвічну мрію українського народу про
незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців
до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх самовизначення,
становлення політичної нації. Уперше за 600 років він став реальним кроком до
об'єднання українських земель, що вплинув на подальші національно - політичні процеси
в Україні.
Наступного дня, 23 січня, розпочався Трудовий конгрес України, який мав виконувати
функцію всеукраїнського парламенту. Акт злуки було затверджено вищим
законодавчим органом України. На основі цих рішень Західноукраїнська Народна
Республіка перейменовувалась у Західну область УНР (ЗО УНР). Єдиним державним
гербом став тризуб замість раніше затвердженого для ЗУНР золотого лева на
голубому полотні. У той же час злиття урядів, армій, законодавчих органів УНР
та ЗУНР відклали до скликання Установчих Зборів об'єднаної України, як це й
передбачалося ухвалою Української Національної Ради від 3 січня.
Міжвоєнний період
Об'єднання українських
земель відбулося юридично та політично. Проте державне об'єднання не відбулося.
Тому перед фактом військової катастрофи восени 1919 і в 1920 рр. уряди та військове командування ЗУНР та
УНР дбали передусім про свої регіональні інтереси. Це яскраво проявилося в
процесі переговорів Симона Петлюри з Польським керівництвом та в
підписанні ним 21 квітня 1920
р. Варшавського договору, згідно з яким, за
визнання Польщею Директорії УНР, очолюваної С. Петлюрою, та надання військової
допомоги проти більшовицьких урядів Росії та України. Польщі передавалася Галичина, Холмщина, Підляшшя й Західна Волинь
(зокрема повіти Рівненський, Дубнівський та частину Кременецького).
Окупація Польщею
Західноукраїнських земель знову відсунула на невизначений період возз'єднання
всіх українських земель. Воно відбулося лише у вересні 1939 р., але не як втілення в життя віковічних
прагнень українського народу, а як результат таємної радянсько - німецької змови від 23
серпня 1939 про сфери впливу, а також гри на патріотичних почуттях населення
Західної України. Надії народу не справдилися. «Свято свободи, що прийшло зі
Сходу», обернулося для населення жорстокими буднями.
Це об'єднання
виявилось нетривким, і невдовзі історія розпорядилась так, що окремі частини
українських земель знову опинились у складі різних держав. А методи, якими було
здійснено нове об'єднання «сходу» і «заходу» в 1939 р., полишили в думах мільйонів українців
незагоєні рани.
Перше офіційне святкування Соборності
22 січня 1939 -го було
вперше за 20 років урочисто відзначено на офіційному рівні свято Соборності.
Відбулось це у Карпатській Україні (м. Хуст), на той час -
автономній республіці Чехословаччині. Це був чудовий привід нагадати
закарпатцям про волю, висловлену на з’їзді Всенародних зборів українців у Хусті
21 січня 1919 - го про приєднання Закарпаття до Української Народної Республіки
зі столицею у Києві, і легітимізувати тим самим свою програму побудови
Української держави на базі «закарпатського П’ємонту».
Це була не просто
маніфестація, а найбільша за 20 років перебування краю у складі Чехословаччини
демонстрація місцевого населення за участю 30 тис. люду, яке з’їхалось до
столиці Карпатської України з усіх куточків краю.
Від самого ранку
поїзд за поїздом вбігає, українське населення спішить до столиці на
маніфестації. Довжезний ряд селянських возів з близької околиці, вантажні
самоходи з дальших сіл, а поїзди з найдальших закутин привозять учасників.
Тисячі возів, роверів, авто заповнили бічні вулиці. Сотні, тисячі синьо - жовтих прапорів по
вулицях, ці дві барви сьогодні домінують. Уніформи, народні одяги з різних
околиць по хустських вулицях маком цвітуть. Зразу можна розрізнити з одягу:
Гуцульщина, Хустщина, Волівщина, Севлющина і т. д. Навіть із далекої Ужанщини
та Середнянщини людей повно. Це ж річниця української Соборності, велике свято!
Під синьо - жовтими прапорами маршують із різних
напрямків, найбільше від станції, з піснями на устах.
Живий ланцюг 1990
21 січня 1990 р.
патріотичні сили організували «живий ланцюг» між Києвом,
Львовом
та Івано - Франківськом як символ духовної єдності
людей східних і західних земель України. Основне русло ланцюга починалося в Стрию,
де сходилися два відроги: один,
невеликий, — із закарпатського напрямку, а
другий тягнувся від Івано-Франківська. Зі Стрия живий ланцюг прямував до
Львова, звідти — до Тернополя. Далі маршрут проходив через Рівне,
Житомир — і до Софійської площі в Києві. За різними оцінками,
участь в акції взяли від 0,5 до 3 мільйонів українців.
Живі ланцюги в 2000-ні
В кінці 2000 -х рр.
почали відроджувати традицію створення «живих ланцюгів», що символізують
єдність українського народу. В 2008 — 2011 рр. у Києві такі «ланцюги»
утворювали на мосту Патона. Таким чином символічно об'єднували правий та
лівий береги Дніпра.
Основним організатором цієї акції виступало Братство
козацького бойового звичаю «Спас». Найбільшого розмаху акція досягла
2011 р., коли на
міст Патона прийшло понад 1000 учасників. Того року до організації акції
долучилися такі громадські організації як Відсіч, Молода просвіта, Національний альянс, Молодіжний націоналістичний конгрес,
студентський туристичний клуб «Скіфи» КНЕУ.
22 січня 2011 р. «живий ланцюг» утворено у понад 20 містах України.
Так, у Львові близько п'яти тисяч осіб утворили «живий ланцюг» від пам'ятника Тарасу Шевченку до пам'ятника
Степану Бандері.
Тимчасові зміни з 2011 року
30 грудня 2011
р. Президент України Віктор Янукович видав указ, яким скасував указ
президента Віктора Ющенка 2005 р. про встановлення Дня Свободи 22 листопада (присвяченого подіям Помаранчевої революції), та указ президента Леоніда Кучми 1999 р. про встановлення Дня соборності України
22 січня, водночас з оголошенням 22 січня Днем Соборності та Свободи України.
Отже, офіційно 22 січня у 2012-2014 рр. в Україні відзначали саме День Соборності та Свободи України.
Офіційне відновлення
Указом Президента
України № 871/2014 «Про День Соборності України» відзначення свята офіційно
відновлено, а День Соборності та Свободи України
скасовано. Однак відновлення було зроблено не шляхом поновлення указу № 42 від 21 січня 1999
р., який було скасовано Януковичем, а шляхом нового указу. Згідно з ним, свято
відзначають «…у день проголошення в 1919 р. Акта злуки Української
Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки…».
Значення Дня Соборності
Століттями розірваний
український народ визволився з неволі — Наддніпрянщина вийшла з Російської, а Західна Україна — з Австро -Угорської імперій — і возз'єднався на своїй землі
в єдиній Українській державі.
Акт возз'єднання, злуки
двох Україн був радше символічним знаком прагнення єдності, бо у керівництві
країни спільності тоді не було. «Безпорадність проводу впливала на загальний
настрій, — писала сучасниця тих подій, історик Н. Полонська - Василенко. —
Україна, затиснута між двома потужними силами — Антантою з півдня і большевизмом з півночі, — не мала сил
для боротьби. Військо розбігалося, ширилося безладдя. У таких умовах пройшла
майже непоміченою подія, яка мала велике ідейне значення: свято Соборності
України. 22 січня 1919
р. на Софійській площі проголошено злуку УНР і ЗУНР…
Але під тиском невідрадних подій свято пройшло сухо, тихо».
В бібліотеці - філіалі № 4 КЗ "Централізована бібліотечна система" до Дня Соборності України була представлена книжкова виставка - трибуна
Коментарі
Дописати коментар